Курди і Росія. Як Кремль прищеплював комунізм народу, який зрештою визнав «неблагонадійним»

DR

Об этом сообщает http://web-gorod.net

Проголошення Мехабадської республіки 22 січня 1946 року

DR


Після Першої світової війни історичні землі курдів дісталися Туреччини, Ірану, Іраку та Сирії. Основи державності давньому народу взявся прищеплювати Радянський Союз, поєднуючи це з масовими репресіями і своїми диверсійними планами.

О курде! Бережи свої набої — / Без них тобі свій рід не вберегти. / Не заколисуй ненависті силу! / Тоді привітність візьмеш за девіз, / Як упаде в роззявлену могилу / Останній на планеті шовініст.

Ці рядки поет Василь Симоненко написав у 1963-му — останнього року свого недовгого життя. Тоді в Україні підіймався рух шістдесятників, які намагалися протистояти російському шовінізму в СРСР. Тож будь-яка боротьба за національні права у світі викликала підтримку української інтелігенції.

Тому молодий поет так перейнявся долею далеких курдів, землі яких і донині розділені між Іраком, Іраном, Туреччиною та Сирією: заклик Симоненка із заголовком До курдського брата! прочитувався ще і як звернення до співвітчизників. Від масового читача цензура ховала його чверть століття.

На початку 1963-го центральна радянська преса підтримала чергове курдське повстання в Іраку, яке вже тривало два роки. Його очолив Мустафа Барзані.

«Курдам нічого не залишалося, як узятися за зброю, щоб захистити від розбою [з боку військ уряду] рідні оселі», — писала тоді головна газета країни Правда.

У пресі тільки не згадували, що Барзані зі своєю сім’єю й сподвижниками прожив 11 років у СРСР, до того ж половина цього терміну припала на правління Йосипа Сталіна. І реальну зброю, за яку взялися прихильники Барзані у вересні 1961-го, таємно надала Москва.

Ще коли Сталін був комісаром (міністром) у справах національностей, він постійно висловлювався за право народів на самовизначення, маючи на увазі й незначну курдську меншину: в середині 1920-х, за офіційними даними, в радянському Закавказзі проживало понад 65 тис. представників цього народу.

У липні 1923 року там створили Курдистанський повіт у складі радянського Азербайджану, який роком раніше (разом із Вірменією й Грузією) став частиною Закавказької федерації. Однак проіснувала умовна автономія червоних курдів лише сім років.

Радянські війська входять до Тебріза (Іран), вересень 1941 року. Вгорі — газета Новий шлях, яка виходила курдською мовою в СРСР / Фото: DR

Сучасники Ноя

П ід час Першої світової війни курди опинилися у становищі українців — їм теж довелося воювати на своїй землі по обидва боки фронтів. Особливо прославилася курдська кіннота у складі 3-ї турецької армії, яка змітала полки російських і британських військ (тодішніх союзників) на самому початку боїв на Кавказькому і Перському фронтах.

Росія контролювала Північний Іран ще з 1907 року, коли Петербург і Лондон поділили цю країну на сфери впливу. А з початком бойових дій російське командування видало іранським курдам 24 тис. гвинтівок, розраховуючи на їхню підтримку. Але часто ця зброя поверталася проти самих дарувальників.

Читайте також:

«Мене повинні вбити, тому що я курд?». Турецька військова операція в Сирії очима курдської діаспори

Як у Ірані, так у тогочасній Османській імперії курди жили, як у прадавні часи. Благами цивілізації користувалася переважно знать. Так, Христина Сьоміна, яка служила сестрою милосердя на фронті недалеко від Урмії (зараз — місто в Ірані), згадувала про враження розвідників після повернення зі спорожнілого багатого курдського містечка з палацом місцевого хана: «От, трясця їм, як заможно жили ці хани! — розповідали козаки. — Чого тільки у них нема! Хороми височенні! Дзеркала зо п’ять аршинів! Килимів — тьма! Аж страшно… Посуду скільки! І весь мідний!.. Якби так усе забрати — от би багатим був!..»

Прості курди — здебільшого скотарі й зрідка аграрії — жили в доісторичних умовах. Їхня тотальна безграмотність і повна відсутність комунікацій вражали кожного заїжджого європейця. За словами історика Михайла Лазарева, турецька влада навмисно тримала свій східний регіон у первісному стані — його тотальне бездоріжжя було своєрідним захистом від російської, а пізніше радянської загрози.

Німецький журналіст Курт Фабер, який відвідав Східну Туреччину в 1920-х, повідомляв: «Як підібрати слова, щоб описати гнітюче скупчення земляних печер, у яких туляться курди у віддалених гірських долинах за Ерзурумом! […] Біля підніжжя Арарату, мабуть, ще Ной орав таким самим плугом із загостреного шматка дерева, який ледь дряпає поверхню землі!.. Тут історія дозволила собі відстати на декілька століть від сучасного автомобіля».

Першу світову Османська імперія у союзі з Німеччиною програла і відмовилася від багатьох своїх територій. А Севрський договір, який її представники підписали в Парижі в серпні 1920-го, передбачав створення незалежного Курдистану на колишніх підконтрольних Стамбулу землях. Але через три роки угоду переглянули в Лозанні: від імперії османів залишилася лише Туреччина в її сучасних межах. Від неї відколовся Ірак на чолі з королем Фейсалом I, який опинився під зовнішнім управлінням Великої Британії. А питання про самостійність курдів несподівано зникло з порядку денного.

Курдські чоловіки з різних регіонів Османської імперії у традиційному вбранні. Зліва направо — чабани з Діярбакира та Мадріна (нинішня Туреччина) й житель Верхньої Месопотамії (Ірак). Фото Паскаля Себаха, 1873 рік / Фото: DR

«Туреччина належить двом народам — туркам і курдам, які є рівними перед урядом і мають однакові національні права», — казав тоді Ісмет Іненю, сподвижник першого турецького президента Кемаля Ататюрка, який очолив країну після нього в 1938-му.

Батько Іненю був курдом, тому здавалося, що він давав одноплемінникам впевненість щодо їхньої незалежності. Однак його позиція була затребувана лише, доки Туреччина в Лізі націй судилася з Іраком за нафтоносний Мосул, значну частину населення якого становили курди. У 1926-му місто і регіон остаточно перейшли під крило Багдада. А через кілька років Анкара — нова столиця Туреччини — оголосила курдів «гірськими турками».

Печерні ради

У жовтні 1921-го, за рік до підписання договору про створення СРСР, московська газета Жизнь национальностей від імені комісаріату, який відповідав за облаштування народів Росії, інформувала, що всерйоз обговорюється питання про створення Курдистанської республіки.

З республікою не склалося. Але в липні 1923-го Сергій Кіров, який очолював тоді комуністів Азербайджану, підписав указ про створення Курдистанського повіту з центром у селищі Лачин. П’ять із шести дайр (районів) у його складі на понад 90% населяли курди.

У серпні 1925-го газета Заря Востока повідомляла, що в зазначеному повіті створено шість дайравиконкомів і 63 сільради. Щоправда, автор статті писав: «Багато сільрад знаходяться у печерах, наприклад, у селі Мішні».

Одразу виникло питання, як вести діловодство, адже курди не мали писемності. Тут нагодилися інтелектуали з Єревана, оскільки Курдистанський повіт був затиснутий між Вірменією і Нагірним Карабахом, який хоч і був у складі Азербайджану, але населяли його переважно вірмени.

Під цим гаслом Мустафа Барзані (на фото) згуртував борців за незалежність свого народу. Північний Ірак, березень 1963 року / Фото: AP

Ще в 1921 році етнолог Акоп Казарян уклав підручник курдської мови на основі алфавіту свого народу. В березні 1925-го та ж Заря Востока уїдливо зазначала: «Цей алфавіт знає тільки одна людина — та, яка його створила».

Наступного року, коли Казаряна вже не стало, закавказькі комуністи прийняли постанову: «З огляду на те, що курдів у Закавказзі не менше 50 тис., і літератури курдською мовою нема, визнати бажаним створення серед курдів шкіл на одній з мов, яку населення визнає необхідною. Категорично заборонити нав’язування алфавіту».

Населення, крім своєї, ніяких інших мов не визнавало. А 1929 року одночасно зі скасуванням повіту курдський філолог і письменник Араб Шамілов створив для своїх радянських одноплемінників латинізований алфавіт. Його використовували видавці першої курдської газети Rjа t’әzә (Новий шлях), яка виходила в Єревані, доки в 1946-му курдам не нав’язали кирилицю.

Радянська «атака» на безграмотність не викликала в курдів теплих почуттів до більшовиків. У липні 1926-го Заря Востока повідомляла, що серед представників цього народу нарахували всього 15 комуністів.

Колгоспний рух теж проходив зі скрипом. Можливо, тому газета Новий шлях у 1932 році двічі — в січні та квітні — подала одну і ту ж інформацію про певного чабана, в минулому бідняка Джаліля Худо. Він був серед найкращих колгоспників, відзначений на Червоній дошці пошани. За рік сім’я Худо заробила 500 трудоднів, за які отримала три пуди масла, три пуди сиру, 80 пудів хліба (1 пуд — 16 кг) і «багато грошей».

Скільки осіб було в сім’ї чабана — газета не уточнила. Але родини курдів у той період нараховували десятки людей. Так, Заря Востока в серпні 1926 року згадала, що в кишлаку Алдасир Курдистанського повіту знаходилося 13 господарств, і всі його жителі були родичами. Та сама газета описала і сім’ю Хасананли, представники якої проживали в дев’яти кишлаках Каракишлакської дайри.

Червоне колесо

Н априкінці 1930-х багато народів СРСР отримали ярлик неблагонадійних. Серед інших до цього списку потрапили і курди. Щоб придушити будь-яке прагнення до возз’єднання із закордонними одноплемінниками й уникнути можливого шпигунства, кремлівська влада запустила масштабний план їх депортації.

Подробиці виселення описав, зокрема, Анвар Надіров, який був 15-річним студентом Єреванського курдського технікуму, коли у листопаді 1937-го його вивезли до Казахстану. «На залізничну станцію Араздаян зігнали всіх курдів регіону з речами, — згадував він. — Через кілька днів почалася відправка. У кожному ешелоні 110−120 людей у товарних вагонах. Велику рогату худобу й коней завантажили з людьми. […] Живучи в м’якій за кліматом Араратській долині, ми не мали теплого одягу. Тільки на великих станціях солдати іноді дозволяли купувати випадкові продукти. Дорослі ж навмисне нічого не їли і не пили — аби не ходити до туалету, який влаштували посеред вагону».

Читайте також:

У Сирії військова техніка РФ давить цивільний транспорт курдів, а ті палять її коктейлями Молотова — відео

Після прибуття до казахського міста Мірзоян (пізніше — Джамбул, зараз — Тараз) партію засланців, у якій був Надіров, у відкритих вантажівках відправили за 200 км — у колгоспи. «Сніг по коліна, 42−45 градусів морозу, — розповідав він. — Медичного обслуговування не було. Помирали десятками».

У квітні 1939-го начальник відділу трудопоселенців ГУЛАГу Михайло Конрадов зазначив у звіті: «Тюрки і курди осідають погано, худобу не заводять, працюють на виробництві погано, прогулюють, і серед них спостерігається потяг втекти на батьківщину».

У документі також зазначалося: «Згідно з роз’ясненням ГУЛАГу від 25 березня 1938 року курди й вірмени в правовому відношенні прирівняні до українських переселенців (мають тільки одне обмеження: в частині виїзду з районів поселення)».

Але не всі виселенці дотримувалися такого режиму, і Конрадов повідомляв, що влітку 1938-го назад до Азербайджану втекли 54 сім’ї курдів — 196 осіб.

Анвар Надіров після року заслання також самовільно повернувся до Єревана, щоб продовжити навчання у технікумі. Але на той час заклад ліквідували. Втікача заарештували, в оновлених документах додали до його віку ще п’ять років, що збільшувало відповідальність і покарання, та етапували знову до Казахстану.

Курдський резерв

З початком радянсько-німецької війни Велика Британія запропонувала СРСР співпрацю. Плацдармом для неї тоді міг бути тільки Іран. Там Англо-перська компанія мала ексклюзивні права на реалізацію нафти, від чого Тегеран отримував лише 15%. А в Москві згадали, що зовсім недавно Північний Іран був вотчиною російського царя.

Однак іранський шах Реза Пехлеві орієнтувався на Берлін, чиї колонізаторські апетити були скромнішими. До червня 1941-го офіційний Тегеран запросив на роботу близько тисячі фахівців із Третього рейху.

25 серпня, коли німці підійшли вже до Києва і залишалися лічені дні до падіння Смоленська, три радянські армії зайняли Північний Іран. Британські війська рушили назустріч союзникам із боку Перської затоки.

Сусіднім Іраком на той час правив емір Абдул Іллах, регент шестирічного короля Фейсала II, і країну повністю контролював Лондон. Таким чином Німеччина втратила можливість отримувати з цього регіону нафту, а до Радянського Союзу його дорогами пішли британські й американські військові поставки.

Неначе за командою всі вони поповзли до Барзані, благаючи дозволити їм поцілувати краї його одягу , — Павло Судоплатов, офіцер радянських спецслужб

Однак Іран став і першим яблуком розбрату союзників після війни. З подачі Москви в листопаді 1945-го в Іранському Азербайджані засновник місцевої компартії Сеїд Джафар Пішеварі проголосив «демократичну» республіку. Услід за цим СРСР підтримав і створення держави іранських курдів із центром у Мехабаді. Його очолив місцевий духовний суддя Казі Мухаммед.

Тим часом урядові війська сусіднього Іраку за підтримки британців придушили на півночі країни повстання тамтешніх курдів. Їхній керівник, досвідчений військовик Мустафа Барзані повів своїх людей до Ірану. Він порозумівся з Казі Мухаммедом і став головнокомандувачем Мехабадської республіки у званні генерала.

Але вже через рік під тиском колишніх союзників СРСР вивів свої війська з Ірану. Казі Мухаммеда з братами незабаром повісили на головній площі Мехабада. Лише на кілька місяців пережив його Пішеварі: він втік до радянського Азербайджану, де чекісти влаштували йому автокатастрофу.

Барзані тоді ризикнув попросити притулку для себе і своїх людей у Радянському Союзі. Сталін дав добро: за різними даними, кордон тоді перейшли близько 2 тис. курдських бійців зі своїми сім’ями.

Знаючи про існування нещодавнього Курдистанського повіту, Барзані просив розмістити біженців десь у радянському Азербайджані. Але більшість тамтешніх курдів уже вивезли до Середньої Азії, а в Баку не хотіли знову мати справу з норовливим народом.

Барзані відразу ж ізолювали від його підопічних, яких розподілили на каспійському узбережжі у табори за колючим дротом, де їх постійно допитували. А 15 листопада 1947 року курдський генерал написав листа Сталіну про становище своїх бійців. Він зазначив, що багато хто з них — офіцери й голови окремих курдських тайф (частина племені). До цього кожному з них підпорядковувалися до сотні бійців, які брали участь у багатьох боях, і генерал просив шанобливого ставлення до них.

Читайте також:

«ФінляндіяІранНаші». Як в 1941 році Радянський Союз почав дві власні локальні війни

Лист залишився без відповіді. Однак до Барзані незабаром виїхали представники з Москви на чолі з генералом Павлом Судоплатовим. У 1938-му він влаштував убивство лідера українських націоналістів Євгена Коновальця, а тепер керував відділом із диверсійних робіт радянських спецслужб. Ватажку курдів він назвався представником радянського уряду Матвеєвим.

Барзані повідомив делегації, що за останні 100 років його народ 80 разів поставав проти персів, іракців, турків і англійців, більш як у 60 випадках звертався за допомогою до Росії та, як правило, її отримував. Тому з боку Барзані було цілком природно звернутися до Москви за допомогою в тяжкий час, коли іранська влада ліквідувала Курдську республіку.

У відповідь радянський генерал запевнив, що його відомство вже отримало наказ про формування з бійців Барзані трьох стрілецьких рот, артилерійської і мінометної батарей, саперного і танкового взводів. До курдів також призначалися 20 офіцерів, аби навчати особовий склад військової справи.

Пізніше Судоплатов згадував: «Розроблений за дорученням міністра держбезпеки Семена Ігнатьєва план полягав у тому, щоб сформувати з курдів спеціальну бригаду — 1,5 тис. осіб — для диверсійних операцій на Близькому Сході».

Барзані почав бурхливу діяльність із консолідації курдів, і на початку 1948-го зібрав конгрес представників свого народу з Ірану й Іраку. Було вирішено питання про радіомовлення з Баку курдською мовою, а також про видання курдської газети. А спроби керівництва Азербайджану обмежити вплив Барзані викликали лише його обурення.

«Ми незалежний народ, не є частиною Азербайджану, і не погодимося на запропоновану нам асиміляцію курдів», — заявив тоді генерал.

Однак така активність поки не входила в плани Кремля. У тому ж році всіх новоприбулих до Союзу курдів розподілили у колгоспи Узбекистану, а їхнього лідера поселили в будинку під Ташкентом.

Читайте також:
Бернар-Анрі Леві
Звернення до нації курдів

Попри все, підопічні Барзані зберігали йому вірність, раз у раз влаштовуючи страйки з вимогою встановити з ним постійний зв’язок. Судоплатов дивувався: «Наші спроби впровадити в оточення Барзані своїх людей і завербувати когось із курдів успішно блокувала їхня служба безпеки. Завербували одного молодшого офіцера, який навчався у нашій військовій академії, але після повернення до Ташкенту він незабаром безслідно зник. Відшукати його ми так і не змогли».

У 1952-му після чергового шквалу обурень Судоплатов знову зустрівся з Барзані. Після особистої розмови генерал познайомив радянського візаві зі своїм штабом, про що той згадував так: «Коли ми ввійшли, зо тридцять присутніх у кімнаті, витягнулися за командою „струнко!“. Потім всі вони впали на коліна і поповзли до Барзані, благаючи дозволити їм поцілувати його чоботи і край одягу».

Про розстріл царської сім’ї в Багдаді в ніч на 14 липня 1958 року Барзані дізнався від оточення радянського лідера Микити Хрущова, перебуваючи в Москві. Він одразу ж повідомив новину своїм побратимам, розселеними різними містаси Союзу. А в жовтні курдський лідер зі своїми підопічними був уже на батьківщині.

Однак іракська революція одразу ж розчарувала курдів: про їхню автономію не було й мови, довгоочікуваної земельної реформи теж не передбачалося.

У вересні 1961-го Барзані знову взявся за зброю, яку таємно прислала йому Москва. Боротьба за права курдів дала свій перший результат тільки в березні 1970-го, коли віцепрезидент Іраку Саддам Хусейн підписав угоду про автономію Курдистану. Але повною мірою вона набула чинності лише 21 рік потому.

Цей матеріал опубліковано в № 44 журналу НВ від 28 листопада 2019 року


Джерело статті: “https://nv.ua/ukr/world/countries/rosiya-i-kurdi-yak-srsr-pidtrimuvav-kurdiv-a-zakinchiv-deportaciyeyu-50056411.html”

Новости
Теги